ВАСИЛЬ НАГІРНИЙ ВІДСВЯТКУВАВ ЮВІЛЕЙ - 8 Серпня 2013 - Василь Нагірний

Форма входу

Пошук

Календар

Архів записів

Наше опитування

Друзі сайту

Статистика

Онлайн всього: 1

Гостей: 1

Користувачів: 0

Персональний сайт Василя Нагірного

П`ятниця, 22.11.2024, 21:00
Вітаю Вас Гість

Головна | Реєстрація | Вхід | RSS

Головна » » ВАСИЛЬ НАГІРНИЙ ВІДСВЯТКУВАВ ЮВІЛЕЙ

10:55 ВАСИЛЬ НАГІРНИЙ ВІДСВЯТКУВАВ ЮВІЛЕЙ
Кожна людина приходить у цей світ з певною місією. Якщо вона йде за покликом душі і серця, то їй вдається сповна себе реалізувати і досягти вершин у своїй діяльності. Ці слова співвідносні з Василем Нагірним, відомим краєзнавцем та тележурналістом. Він віднайшов свій шлях з-поміж десятків інших, він вписав своє ім’я золотими літерами в історію Коломийщини і відродив десятки забутих імен минулого; він підняв краєзнавство на новий, цікавий для широких кіл, рівень; його стиль художньої документалістики немає аналогів; він розставляє по-новому наголоси і змінює історичні акценти у бік справедливого висвітлення подій минулого як і личить істинному журналісту. З хронік святкування Дня народження «Життя виставило Василеві Нагірному дві п’ятірки. Одну – як людині, а іншу – як митцеві», – такими вітальними словами в адресу ювіляра розпочав святкову зустріч Михайло Арсак, директор Музею історії міста Коломиї. 27 липня, у День народження, Василя Нагірного прийшли привітати представники влади, митці, краєзнавці, журналісти, друзі та прихильники його творчості. У той день йому бажали здоров’я, творчого натхнення та всіх гараздів. Висловити своє захоплення діяльністю краєзнавця прийшов міський голова Ігор Слюзар. Він віддавна підтримує проекти Василя Нагірного та всіляко сприяє документалісту у створенні нових фільмів про писанковий край. – Перші фільми Василя Нагірного виходили взагалі без допомоги, – каже мер Коломиї. – Нам сподобався його проект і партійна організація, яку я представляю у Коломиї, доклалася до того, щоб Василь Нагірний міг безперешкодно працювати. Життя звело мене з Василем Нагірним дивом, але я вважаю, що так мало статися. Тепер я дуже щасливий і пишаюся тим, що знайомий з Василем Нагірним. Ця людина надзвичайно багато робить для Коломиї у плані популяризації краю, формування історичного минулого у дуже гарній і доступній формі. Ігор Слюзар відзначив краєзнавця відзнакою міського голови. Районна влада нагородила Василя Нагірного грамотою за високий професіоналізм, багаторічну працю в інформаційній сфері та з нагоди ювілею. Також у подарунок від колег та друзів митець отримав книги та численні букети квітів. – Говорити про Василя – це говорити про все коломийське краєзнавство, тому що тільки завдяки таким людям існує термін «історична пам’ять». Василь Нагірний не тільки знімає фільми, друкує книжки чи подіє свої матеріали на газетні шпальти, але він є людиною енциклопедичних знань, яка у будь-який час дасть вичерпну відповідь чи то у музеї, чи то на вулиці про все те, що відбувалося у місті, – поділився своїми думками про ювіляра Михайло Арсак, який тісно співпрацює з краєзнавцем, тому що, по суті, працюють вони на одній ниві, наповненій недослідженими місцями. Під час зустрічі Василь Нагірний поділився доробком за останній час. Зокрема продемонстрував гостям фільм про столицю Чеської Республіки Прагу. Він розповів про плани на майбутнє, а їх вистачить ще на багато років творчого життя. Розмова на двох Василь Нагірний настільки унікальна людина, що при кожній зустрічі хочеться щось почерпнути нового, перейняти безцінний досвід. Тож через кілька днів скористалася нагодою і зустрілися з краєзнавцем для розмови на його території – у невеликому, але затишному куточку, наданому міською владою близько півроку тому для громадської організації краєзнавців, очолює яку Василь Нагірний. Старий будинок, просякнутий столітньою історією, якнайкраще личить для Василя Нагірного. Він провів мене темним коридором, який пахнув сирістю і старістю, під ногами скрипіла підлога у такт кроків. Впершись у двері Василь Нагірний відчинив їх і гостинно запросив жестом руки до свого святилища – не більше, не менше. Невеличка кімната без вікон, як не дивно, наповнена світлом. Воно йде від десятків предметів старовини, які з любов’ю розставлені на стелажі вздовж однієї зі стін. Інші стіни від низу і до верху завішані картинами, іконами, годинниками, тарелями, дзеркалом у старій масивній рамі. Цікаво, хто милувався у нього сто років тому? На цих думках пан Василь мене перервав і почав пристрасну розповідь про найулюбленіші експонати з його колекції. – Ось цю картину я привіз Обертина, коли робив там телепередачу, – каже краєзнавець, вказуючи на припертий до стелажа портрет Івана Франка у різьбленій дерев’яній рамі. – Такі речі були колись у кожній селянській чи міській хаті. На стінах були Франко, Шевченко і образи. Тепер надають перевагу модерновим речам. Ось такі портрети, виконані художниками-аматорами, знаходять спочинок у кращому разі на горищах, а в гіршому – у підвалах, де швидко руйнуються. Коли я їду у творче відрядження, то весь час питаю газдів чи бува не мають чого старого, вже непотрібного їм. Я в них те відкуповую, або вони просто дарують мені старі речі. Люди знають, хто до них приїхав і тому з легкою душею віддають пам’ятні речі, які мають історичну цінність. Всі речі у моєму архіві є діючими, вони живі і у якомусь значенні навіть одухотворені, – пан Василь бере у руки різні предмети, крутить їх, заводить механізми, натискає кнопки, якщо такі є. – Цей калькулятор має багато років, але досі працює. Годинник також йде і магнітофон на пластинках грає. А ось ще австрійський термометр. Я ці речі збираю не для того, аби вони пилом припадали, я їх досліджую, даю їм нове життя. О! Дивись! Тікає! – із непідробним хлоп’ячим захватом коментує краєзнавець. – Цей годинник точно має 70 років. Це ще сталінська епоха. Я люблю той час, тому що ще застав частково тих людей, які жили у ті далекі важкі часи. Мої батьки були репресованими, тому я ту епоху у собі законсервував. Я так народився, що ще застав Австрію, Польщу і глибоку совдепію доби Хрущова і Брежнєва. Поволі переміщуємося у дальній кут кімнати, де розміщений сталінський пишний диван з горища будинку, де народився Василь Нагірний, неподалік ратуші. Біля дивану стоїть маленький столик і два старезних дерев’яних стільця, які точно на своєму віку побачили чимало. Спинка одного зі стільців увінчана вирізьбленою статуеткою орла. – Всі ці речі мені дуже дорогі, близькі і деколи я задумуюся про їхню подальшу долю, – продовжує розповідь господар. – Це ще маленька підводна частина мого архіву. Вдома маю багато цікавих речей. Кому я маю їх передати? На цьому досить-таки риторичному запитанні до самого себе Василь Нагірний затих, задумався. Аби відвести від сумних неспокійних думок, переводжу розмову в інше русло, запитую про творчий його шлях і як зрештою він вийшов на свою власну стежину. – Я починав свою діяльність у 1989-1990 роках. Люди зверталися до мене по різних питаннях і писав я на різні теми: від спорту, культури, мистецтва до соціальної тематики. Спершу була робота у «Віснику», а з 2003 року пішов на наукову роботу у музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття. Там я був прес-секретарем. Ще з 1998 року я зрозумів, що мій коник – це історична тематика, добре в ній почувався. Мені це найлегше давалося. Я брав за основу історичну фігуру і вигранював її з усіх боків, додавав щось своє. Так виробив свій стиль, який назвав художньою документалістикою. На Прикарпатті я один працюю у такій манері. Плодовитість Василя Нагірного дивує багатьох. Він встигає робити фільми, писати статті у декілька газет, готувати до друку книги та працювати над реалізацією освітніх проектів. Дослідник жаліється, що чим далі, тим важче знаходити щось нове, все менше залишається матеріалу, який ще потребує глибокого історичного аналізу. Завдяки тому, що робота Василя Нагірного настільки є неповторною, його фільми відзначають численними нагородами, за якими доводиться їхати то в Івано-Франківськ, а частіше у Київ. Останнє повідомлення про нагородження Василя Нагірного прийшло з далекого Дніпропетровська. Документальні фільми з серії «Червоної Русі підкова золота» купують для трансляції у багатьох містах України. – Можу сказати, що цими фільмами я пишаюся і знаю, що вони залишаться в аналогах краю, а, можливо, і держави, – мовить тележурналіст. – «Місто Кола – спадок предків» – цикл фільмів, якими також пишаюся. Хоча перші фільми, які робив 10 років тому, мені важко сприймати, хочу їх переробити, бо тепер достеменно знаю як воно має виглядати. На останок розмови не могла не запитати, які нові горизонти перед собою бачить ювіляр, на що відповів з гумором та з філософським підтекстом: «В сорок років здається, що ти вже всього досяг, ти на піку гори, що далі може бути лише спуск. Досягши цього віку, бачиш, що найцікавіше попереду, а в 55 розумієш, що твоя головна вершина у житті ще лише з’явилася на обрії.» Оксана Рижук, член НСЖУ
1 2 3 4 5 Переглядів: 610 \| Додав: misto \| Рейтинг: 0.0/0

Всього коментарів: 0

Copyright MyCorp © 2024 | Зробити безкоштовний сайт з uCoz